Творчі роботи дітей Мар'янівської гімназії (учитель Олена БАЛАН)

         З 11 по 26 вересня в гімназії пройшли культурно-просвітницькі заходи з метою збереження та популяризації української культури, традицій та звичаїв. 

        Учнівські твори про рідний край — це справжні перлини дитячої творчості, у яких відчувається щира любов до своєї землі. У кожному рядку звучить гордість за красу природи, історію та традиції нашої Батьківщини. Це маленькі, але надзвичайно цінні свідчення любові до рідного дому. 

        Моє село Мар’янівка

Село моє, для мене ти єдине,

Ти – часточка великого ковша,

Та як я вдячний долі, що живу з родиною

Саме в Мар’янівці, і тут моя душа.

Тут протікає Барабой-ріка,

Тут добрі люди, чемний голова,

Тут гарна школа, кращі вчителі –

І все це на моїй українській землі.

         Я одесит

Я одесит – і цим пишаюсь.

Українець я – і цим горджусь.

Вірю, в ближчому майбутньому держава

Звільниться від цих російських пут.

Станем ми багаті в Україні,

Будем споживати свій товар.

І ніякі закордонні ціни

Не лякатимуть вже більше нас.

Будем дійсно незалежною державою

З своїм гімном, прапором, гербом.

Кожен українець щоб пишався,

А не думав, як чкурнути за кордон.

Перемога ближчим часом БУДЕ!

Відбудуємо, що знищила війна.

Українці – сильні духом люди.

Україна – краща всіх вона.

 

Даніель БАЛАН,

учень 7 класу Мар’янівської гімназії

                                                                   *  *  *  *  *  *  *

Як я бачу своє село в майбутньому

Моє село — Сухий Лиман. Як кажуть, за рогом від міста. Це не елітне поселення, не модне місце, сюди не з'їжджаються люди з різних куточків країни. Але... Тут живуть чудові люди, вони доглядають свої будинки і садочки. Кожен дім — наче маленька казка, з охайним подвір’ям, дерев’яними лавочками під виноградом і квітниками, що радують око з весни й до перших морозів. І кожен мешканець дбає не тільки про своє подвір’я, а й про ту територію, що за його парканом. Вулиці тут чисті, обсаджені деревами, а клумби вздовж доріг цвітуть так рясно, ніби у справжньому ботанічному саду. Тут дбають за всіма тваринками. Котики гріються на сонці просто посеред вулиці, собаки граються поруч із дітьми, і заздалегідь виляють хвостиками, в очікуванні смаколиків. Невеличкі стада корів спокійно блукають вуличками, шукаючи найсвіжішу травичку. Кози, невгамовні пустунки, часом під’їдають квіти з клумб біля парканів, поки господарі, сміючись, намагаються їх відігнати. Але ніхто на них не сердиться, бо це ж Сухий Лиман, тут усе по-домашньому. Тут найгарніший лиман і потаємне озеро — справжній скарб, про який, здається, знають лише свої. У тихому плесі неквапливло перепливають від берега до берега білі лебеді. Над водою схиляються верби — їхні гілки торкаються дзеркальної поверхні, а очерет тихо шурхотить під подихом вітру. Вранці тут чути спів птахів, а ввечері — тільки цвіркунів, що змагаються у мелодіях. І, звісно ж, тут наймальовничіші заходи сонця — небо вибухає всіма відтінками червоного, помаранчевого й золотого, відбиваючись у воді, немов у дзеркалі.

Яким я бачу його у майбутньому? Ми всі чекаємо закінчення війни. Я чекаю на повернення сусідів, щоб всі вулички знов загомоніли зранку до вечора, як раніше. Щоб діти знов бігали з рюкзаками до школи, гралися в хованки між деревами, а дорослі обговорювали новини просто посеред вулиці, як і колись. Рибалки будуть сперечатися за місця для риболовлі — і не просто так, адже тут водяться ті самі омріяні величезні соми, яких не кожному щастить зловити. Вранці біля води знову з’являться рибальські стільчики, термоси з кавою і жваві розмови. А трохи далі, на пляжі, сім’ї смажитимуть шашлики, плескатимуться у воді та просто насолоджуватимуться спокоєм. На тих самих ділянках, які роками поростали травою, з’являться нові господарі. І кожне нове подвір’я, я вірю, буде заквітчане і доглянуте — з жасмином біля хвіртки, з трояндами під вікнами, з горіхами, які по осені можна буде збирати прямо з дороги. Я мрію про нову, велику школу — світлу, простору, з великими вікнами і новим спортзалом, де кожен день буде як справжнє свято. Перед нею бачу великий стадіон. Зранку люди бігатимуть там колами, займатимуться спортом, а вдень діти й дорослі гасатимуть у футбол по свіжоскошеному газону. До ладу приведуть і наш невеличкий парк зі старими деревами. Зроблять охайні доріжки, поставлять зручні лави, облаштують сучасний дитячий майданчик із різнокольоровими гірками, гойдалками та канатними лазанками. В тіні дерев сміятимуться діти, а їхні мами спокійно пеститимуть немовлят у візочках. Буде дуже-дуже гарно! А ще збудують нову набережну із дерев’яними містками, ліхтарями, що м’яко світитимуть увечері, і невеличкою кав’ярнею з видом на воду. Там, під шум хвиль та очерету, можна буде пити каву, спостерігаючи, як сонце ховається за горизонт відблискуючи останніми променям у хвилях. І навіть пасажири літаків у мирному небі, побачивши в ілюмінатор моє село, будуть питати: "Що це за село? Як називається? Як туди потрапити?" А я, мабуть, усміхатимусь і думатиму: "Це — Сухий Лиман. Місце, де живе душа."

                                                                                  Михайло ГОДУН,

учень 9 класу Мар’янівської гімназії